Давня історія Жашківщини

Про давній період історії Жашківщини відомо дуже мало, не дивлячись на те, що поодинокі археологічні дослідження все ж проводилися, але більшість матеріальних знахідок, що нам відомі, були знайдені випадково звичайними людьми. Через це вони мають меншу наукову цінність, тому що були відділені від культурного шару, що ускладнює їх точну ідентифікацію. Але вони мають важливе значення і дають нам можливість відтворити, хоч і не досить повну, але картину минулого.
Про багате минуле Жашківщини свідчить кількість пам’яток археології та історії, які були взяті під охорону держави. До переліку було внесено 160 курганів, що виявлені поблизу сіл: Адамівка, Безпечна, Баштечки, Багва (Тетерівка), Бузівка, Безпечна, Вільшанка, Вороне, Зелений Ріг, Конела, Конельська Попівка, Леміщиха, Медувата, Нагірна, Нова Гребля, Одая, Павлівка, Побійна, Пугачівка, Сабадаш, Соколівка, Тинівка, Хижня, Червоний Кут, Шуляки, Житники, Королівка, Конельські Хутори, Кривчунка, Литвинівка, Олександрівка, Охматів, Сорокотяга, Скибин, Тихий Хутір, м. Жашків; сліди поселень трипільської культури: с. Вороне, с. Марійка, с. Хижня; епохи бронзи: с. Вороне, с. Конельські Хутори; черняхівської культури: м. Жашків, с. Бузівка, с. Вороне; городище XVI–XVII ст.: м. Жашків, с. Бузівка, с. Вороне, с. Конела, с. Соколівка. На жаль, більшість цих курганів та городищ не є вивченими, а лише чекають свого часу, коли до них доберуться археологи та відкриють їх таємниці. Не дивлячись на те, що ці кургани охороняються державою недобросовісні фермери, на землях яких вони знаходяться, розорюють ці території, тим самим руйнуючи культурні шари, що призводить до втрати цінних археологічних пам’яток. Як наслідок, частим явищем є те, що деякі ділянки поля вкриті уламками різноманітної кераміки. Багато таких фрагментів зберігається в Жашківському історичному музеї. Деякі з них були відправлені в Київ на експертизу, яка виявила, що значна частина фрагментів кераміки відноситься до трипільської та черняхівської культур.

Ще у 1895 році відомий історик та археолог В. Антонович в своїй праці «Археологічна карта Київської губернії» зазначає, що біля с. Шуляки знаходиться близько 100 курганів; на березі Гірського Тікича в с. Бузівка знаходиться городище оточене ледь помітними валами; на березі річки Торч напроти м. Жашкова знаходиться городище; біля м. Жашкова знаходиться два кургани; с. Леміщиха – 3 кургани; с. Литвинівка – 3; Тетерівка – 6; Багва – 8; Охматів – 19; Сорокотяга – 8; Нагірна – 20; Баштечки – 15; біля с. Тинівки розташовано 4 городища-майдани, які називають Лядськими могилами та 15 курганів; в лісі за 4 версти на південний-захід від села знаходиться кругле городище, у якого з кожної сторони 5 прибавочних валів, також біля села знаходиться 15 курганів; с. Хижня – 5 курганів; с. Вороне – 6; с. Зелений Ріг – 12; с. Червоний Кут – 7; с. Нова Гребля – 14 курганів.1 На жаль, не всі ці кургани збереглися до наших часів, але ще поки є можливість зберегти те, що залишилося, що є обов’язком не лише істориків та держави, але і кожного українця.

В палеоліті тут водилися мамонти, шерстисті носороги. Переконливим доказом цього є знахідки кісток мамонта, зуба та кісток шерстистого носорога. Так 1960-х рр. в Жашкові при копанні котловану для будівництва адміністративної будівлі (тепер будинок міської ради), було виявлено кістяк мамонта. Директором музею було зроблено запит до Інституту археології України, співробітниками якого було проведено дослідження виявлених кісток. У відповіді повідомлялося про те, що знайдені кістки мамонта були визначені І. Г. Шовкоплясом як палеонтологічне місцезнаходження, тобто являли собою знахідки решток померлої у давнину викопної тварини. Обстеження археологів показало, що у цьому місці не було жодних слідів наявності давнього поселення або навіть слідів діяльності людини палеолітичної доби.

Починаючи з енеоліту (мідно-кам’яного віку IV — III тис. до н.е.) на території Жашківщини селилися люди. Доказом цього можуть слугувати знахідки знарядь праці: кам'яні сокири-молоти, ручні крем'яні рубила, бойові кам'яні сокири, зернотерки, камʼяні розтирачі (їх також використовували в якості ядер для метання з пращі), ножевидні пластини, крем'яні скребки. Всі вище перераховані матеріальні знахідки зберігаються в експозиції та фондах Жашківського історичного музею.

З епохою міді в житті людства повʼязана велика кількість відкриттів і

нововведень. У цей час з'являються перші металеві вироби — мідні та золоті. Основними заняттями тогочасного населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдене колесо, а відтак з'являється колісний транспорт (із запряженими биками). Вдосконалюється керамічне виробництво, виникають гончарні печі, поширюються прядіння і ткацтво.2

В цей період, найвизначнішою археологічною культурою була трипільська культура (IV—III тис. до н.е.). Вона досягла значного матеріального та культурного розвитку, це можна побачити за результатами археологічних розкопок. В Україні було виявлено понад 1000 трипільських пам'яток, зокрема, велика кількість поселень розташовані на Черкащині. Площа пересічних селищ коливалася в межах 1-50 га. Деякі з них були укріплені ровами та валом із частоколом.3

В трипільців високого розвитку досягло керамічне виробництво, що репрезентувалося кухонним та столовим посудом, який оздоблювався різноманітними орнаментами (найпоширенішим був спірально-меандровий). З глини також виготовляли фігурки людей та тварин, моделі жител. Ці чудові зразки образотворчого мистецтва є яскравою етнографічною ознакою трипільської спільності.

Головними галузями господарства в трипільців були рільництво і скотарство. Знаряддя праці (ножі, мотики, різці, тесла, свердла) виготовлялися переважно з каменю, кременю та кістки. Металевих виробів відносно небагато.

На території Жашківського району відкриті та досліджені кілька трипільських поселень: с. Вороне – Вороне І знаходиться на південний схід від села в урочищі «Пташинківський яр». Відоме за розвідками В. А. Стефановича.4; Вороне ІІ знаходиться на південь від села на правовому березі р. Гірського Тікича в урочищі «Коромисло». Відкрите П. С. Xолявчуком. обстежувалося Г. Ю. Xрабаном та В. А. Стефановичем.5; с. Конельські Хутори – поселення знаходиться за південно-західною околицею села (більш точної прив'язки немає). Виявлене і обстежене Г. Ю. Xрабаном у 1960 р.6 Усі матеріали зберігаються в Уманському краєзнавчому музеї.

Бронзова доба (II—I тис. до н.е.) — важливий культурно-історичний період в історії людства. Саме в цей час набувають поширення вироби з бронзи (штучний сплав міді з оловом, миш'яком, свинцем чи іншими металами). Вироби з бронзи використовували поряд із кам'яними, поступово витісняючи останніх.7

В цей час на нашій території існували племена ямної культури (XXX—XXIII ст. до н. е.). Назва спільноти походить від типу поховальних споруд — прямокутних ям, перекритих могильним насипом. Могили ямної культури виступали родовими усипальнями великих сімей. Ямники вели досить рухливий спосіб життя, кочуючи за своїми стадами, вони також займалися полюванням, рибальством та незначною мірою землеробством. Все домашнє начиння перевозили на гарбах, запряжених биками.8 Щодо залишків матеріальної культури ямників на нашій території є свідчення знайденого кістяного намиста неподалік Жашкова на полі с. Баштечки (тепер експонується в Жашківському історичному музеї).

У 1980 році середньодніпровська експедиція Інституту археології АН УРСР проводила розкопки курганів у межиріччі Гнилого Тікича і Гірського Тікича в Жашківському районі Черкаської області. Всього було розкопано 17 курганів з 30 похованнями. У всіх курганах основними були поховання ямної культури. Могильні ями були перекриті колодами; на рівні похованого грунту зустрічалися кістки тварин і залишки вогнищ. На дні могил знайдено залишки підстилок із кори, гілок, очерету, шматочки деревного вугілля, грудки і плями вохри. Поховання одиночні, лише в кургані поблизу с. Нагірна знаходилося три захоронення. Усі кістяки були посипані вохрою. Більшість цих поховань безінвентарні, лише біля с. Нагірна у колективному похованні знайдено глиняний сосуд, зуб тварини з отвором, кістяні молоточкоподібні булавки, бронзова кругла бляха з отвором у центрі. В дитячому похованні поблизу Нагірної знайдено кам’яний розтиральник, а у впускному похованні біля с. Баштечки – крем’яний ніж.9

Ще однією важливою археологічною культурою бронзового віку була білогрудівська культура (XII—IX ст. до н. е.). Характер господарства визначається як землеробсько-скотарський з виразними проявами землеробських культів. У етнічному плані носії білогрудівської культури лишаються ключовою ланкою в розвитку праслов’янського етносу, будучи генетично пов’язаними з лісостеповим землеробським населенням доби раннього заліза. Характерною ознакою культури є зольники — могилоподібні насипи, утворені скупченням золи й насичені кістками тварин та дрібними речами. На думку дослідників, є всі підстави вважати, що ці споруди мали ритуальне призначення: культ вогню та хатнього вогнища. Кожна сім’я зсипала золу та побутові відходи у відведеному їй місці, здійснюючи при цьому певні ритуальні дії.10 Про такий зольник на території міста Жашкова згадує українська письменниця Докія Гуменна в своїй автобіографічній повісті «Дар Евдотеї».11 Без належного дослідження неможливо точно сказати кому вони могли належати, але можна припустити, що це могли бути залишки білогрудівської культури чи давніх слов’ян, або й значно пізнішого часу.

Залізний вік (IX ст. до н. е. — до нашого часу). Попри тривале знайомство з металургією (виплавка міді, а надалі й бронзи) залізо було освоєне доволі пізно. Причина цього крилася в тому, що залізо плавиться за температури 1530°С, а її не могли досягти за тодішніх умов (мідь плавиться за температури 1089°С). Цю перепону здолали завдяки застосуванню так званого сиродутного способу отримання заліза.12

В той час коли на півдні України панували войовничі кочові племена кіммерійців — в центральній частині проживало осіле землеробське населення. В цей період на нашій території набули поширення пам’ятки чорноліської культури (X — VIII cт. до н. е.). Чорноліська культура походить від передуючої їй білогрудівської та є перехідним періодом від бронзової до залізної доби. Показовим є те, що територія поширення чорноліських пам’яток збігається з районами розповсюдження давньослов’янських назв річок (гідронімів), що підтверджує їх зв’язок з носіями протослов’янської мови. Основу їхнього господарства становило орне землеробство та осіле скотарство. Значного розвитку досягло металообробне ремесло, насамперед бронзоливарна справа, також поширювалася і обробка заліза, яка застосовувалася перш за все для виготовлення зброї. Про ворожнечу між кочовиками та землеробами свідчить значна частина укріплених фортифікаційними спорудами (валами, ровами, частоколом) поселень — городищ. Зазвичай чорноліські городища невеличкі (діаметром 40—50 м.) вони слугували дозорами та схованками у випадку загрози, а жителі проживали поруч — біля підніжжя фортець та в селищах. Науковці (О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська) вважають, що чорноліська культура є важливим етапом етногенезу слов’ян.13

В VII–VI ст. до н. е. на нашій території проживали землеробські племена, що були генетично пов’язані з населенням чорноліської доби. За мовною належністю це були праслов’яни. Вони досягли високого рівня розвитку економіки, що базувалася на орному землеробстві. Це в свою чергу сприяло консолідації місцевих племен, посиленню процесу майнової і соціальної диференціації та формування військової аристократії. Передумовою такого стрімкого економічного піднесення були торговельні відносини між хліборобським населенням лісостепу та грецькими полісами. Доказом цього можуть слугувати знахідки фрагментів грецького чорнолакового посуду, що були знайдені поблизу міста. Звідси, насамперед в Ольвію, відправлялася основна частина вирощеного зерна. Грецькі поліси були не просто торговельними партнерами хліборобів, а поєднувальною ланкою із середземноморським світом. То був золотий вік для лісостепового населення. Проте він швидко скінчився. Фатальною обставиною у стосунках греків із хліборобами була наявність степового коридору, що розділяв їх. І цим скористалися скіфи. Зайнявши його, степовики не лише перебрали на себе контроль за торгівлею, а й почали тиснути на хліборобів, змушуючи їх збільшувати обсяги торгівлі, щоб забезпечити себе ремісничою продукцією. Тому можна припустити, що саме на цьому грунті почалося зрощення кочовиків та осілого населення в один організм, який Геродот назвав Скіфією, населення якої він розділив на скіфів царських, скіфів землеробів та скіфів орачів. Спроби хліборобів чинити опір цьому безцеремонному втручанню у їхнє життя виявилися безуспішними і в IV ст. до н. е. їхня культура згасає.14

На території України скіфи панували у VII ст. до н. е — III ст. до н. е, їхня культура справила величезний вплив на лісостепове населення, що проявляється в усіх сферах матеріальної і духовної культури. Про перебування скіфів на нашій території свідчать знахідки: жіноче намисто, бронзова спіралевидна прикраса та скіфські наконечники стріл, що зараз експонуються в Жашківському історичному музеї. Скіфи прославилися на весь античний світ своєю військовою майстерністю, а після перемоги над могутнім перським царем Дарієм I вони отримали звання непереможного. Але якою могутньою не була б держава чи народ, рано чи пізно вона зникне з історичної арени, щоб звільнити місце для нових та молодих народів. Так сталося і зі скіфами, які наприкінці III ст. до н. е. були витіснені до Криму племенами сарматів. Там була утворена нова держава Мала Скіфія, але і вона розпалася в III ст. н. е. під ударами сарматів з півночі та римських міст-держав з півдня і остаточно загинула внаслідок навали гунів у IV ст. н. е.

На місце скіфів у III ст. до н. е. прийшли іраномовні кочові племена сарматів. Сарматський період нашої історії охоплює час від II ст. до н. е. — IV cт. н. е. Це були войовничі племена, про що і свідчить їхня назва «сармати», або «савромати», що означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, запроваджений античними авторами.

Спочатку вони зайняли степи Північного Причорномор’я, але на початку I ст. н. е. розпочали експансію в північному напрямі. В цей час на нашій території були поширені пам’ятки зарубинецької культури. Про перебування на нашій території сарматських племен свідчить поховання сарматського воїна неподалік від Жашкова, як поховальний інвентар в ньому містилися залізний кинджал, горщик та невеличкий глечик. Також у складі сарматських племен на нашу територію робили напади алани, про що свідчить знахідка їхнього залізного кинджала біля с. Скибин. Лише на середину II ст. н. е. набіги припинилися.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Історія повторилася: спершу нищівного удару їм завдали готи — германські племена, що просунулися з Північного Заходу, а в другій половині IV ст. н. е. їх добили гуни, названі середньовічними хроністами «карою божою». Сармати зійшли з історичноі арени, й лише степові кургани зберігають пам’ять про народ, «оперезаний мечем».15

Як уже зазначалося раніше, що в сарматський період на нашій території були поширені пам’ятки зарубинецької культури (ІІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.). Вона сформувалася на основі лісостепового населення скіфського часу. Раніше згадувалося про те, що сармати здійснювали набіги на поселення, тому не дивно що значна частина з них була добре укріплена валами та ровами, хоча існували також і неукріплені поселення, розміри яких здебільшого були невеликими. Зарубинці спалювали небіжчиків, а рештки від кремації зсипалися у невеликі ями або спочатку вміщувалися у глиняну посудину-урну. Зарубинецька культура мала зв’язки з римською цивілізацією, про що свідчать знахідки на їхніх поселеннях римських монет та амфор, одну з таких було знайдено неподалік від села Литвинівка, яке певний час входило до складу нашого міста (зараз експонується в місцевому музеї). Серед матеріальних предметів зарубинецької культури знайдено значну кількість бронзових фібул, деякі з них мають спинку у вигляді трикутника, що є особливістю даної культури. У І ст. н. е. зарубинецька культура припиняє своє існування, трансформуючись у так звану пізньозарубинецьку культуру, що була основою для давньослов’янських племен венедів.16

У ІІІ ст. н. е. на зміну зарубинецькій приходить черняхівська культура (ІІІ—V ст. н. е.). До її складу входили племена скіфо-сарматів, германців (готів), фракійців, але на нашій території переважало слов’янське населення. Поселення, як правило, розташовані на схилах невеликих річок, поблизу джерел питної води.17 Сліди одного з таких поселень було знайдене в місті Жашкові, що розташовувалося на березі річки Торч, але воно, на жаль, не було достатньо вивчено. На його території було знайдено значну кількість фрагментів черняхівської кераміки. Також в різних місцях по району були знайдені: бронзові арбалетоподібні фібули, пряжки, жіночі прикраси, підвіски, фрагменти браслетів. Доволі часто на поселеннях трапляються римські монети. Серед них переважають срібні денарії І—II ст. н. е. Це є свідченням про торгівельні зв’язки черняхівців з Римською імперією. В обмін на зерно, м’ясо, шкіри та інші сільськогосподарські продукти вони отримували різноманітні побутові предмети та прикраси, вино з античних міст. Уже згадувалося раніше про римську амфору, яка була знайдена неподалік від міста і що вона могла належати попередній зарубинецькій культурі, але це точно визначити важко, тому вона могла належати і до черняхівської культури. Римська цивілізація здійснила значний вплив на її розвиток разом з іншими етнічними племенами, що в цей час проживали на нашій території. Занепад черняхівських племен припадає на IV—V ст. н. е., що пов’язано з гунською навалою.

У 1977 році археологами Г.Е. Храбаном та Е.А. Симоновичем були здійснені розкопки могильника між селами Сабадашем та Охматовом. Дослідники сподівалися виявити належне до могильника черняхівське поселення, але на жаль, цього не сталося, можливо через руйнування берегової лінії пересохлого русла струмка. В глиняному кар’єрі діаметром більше 300 м. в обривах східної стіни були виявлені могильні ями з чорним наповненням та людськими кістками, які місцями стирчали зі стіни. Всього була розкопана територія близько 60 м2 на якій було виявлено сліди восьми поховань з трупопокладеннями (5 дорослих і 2 дитини), більшість з них безінвентарні. Цікавим є те, що окрім людських було виявлено поховання собаки, що не так часто зустрічається, а також не було знайдено слідів трупоспалення. Відсутність поховального інвентаря може свідчити про те, що тут проживало дуже бідне населення, що також не могло собі дозволити обряд трупоспалення, який був традиційним для черняхівської культури.18

З V—VII cт. н. е. на нашій території поширені пам’ятки пеньківської культури, що згідно з писемними джерелами належали племенам антів. М. Грушевський вважав їх предками українського народу. На думку лінгвістів, етнонім «анти» іранського походження. Він означає людей, які живуть на окраїні, рубежі. Іраномовне населення Північного Причорномор’я назвало їх так тому, що анти мешкали на південно-східній окраїні слов’янства поруч зі скіфами й сарматами. Вчений В. Сєдов вважає, що анти були іранізованими слов’янами або слов’янами, які асимілювали залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я. Анти на початку VII cт. зникають з історичних хронік, причиною цьому стала навала аварів. Проте, як свідчать археологічні знахідки, вони ще існували протягом усього VII ст. Пеньківську культуру згодом змінює культура Лука-Райковецька (VII—IX(X)) ст., з якою вчені пов’язують літописні племена полян, древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які стали основою Давньоруської держави. Найпомітнішим серед них були поляни, що мешкали і на нашій території, саме із їхнього племені, як пише у Повісті минулих літ Нестор Літописець були перші київські князі. В цей час розпочинається процес консолідації слов’янських племен в одну державу.19

На території району та поблизу міста було знайдено чимало пам’яток давніх слов’ян: бронзові фібули, жіночі прикраси (підвіски, браслети), наконечники стріл, фрагменти посуду, кам’яні зернотерки, але, на жаль, їх важко точно ідентифікувати, через те, що вони були знайдені на полях випадково. Про існування поселень теж не відомо, але з огляду на безліч пам’яток, що були знайдені, можна припустити, що невеликі поселення все ж могли бути.

Основою господарства східних слов’ян було землеробство. Землю обробляли ралом із залізним наральником, а пізніше плугом. У IV ст. слов’янське населення черняхівської культури вже використовувало плуг з череслом. Коні й воли були тягловою силою. У землеробстві практикувалася здебільшого перелогова система, хоча для лісостепової зони були характерні дво- і трипілля. Вирощували слов’яни переважно просо, ячмінь, жито і пшеницю, а також горох, боби, льон, гречку та інші культури. Врожай збирали серпами та косами, зерно мололи на жорнах, хоча в першій половині 1-го тисячоліття були в них і зернотерки. Займалися східні слов'яни і скотарством, де провідну роль мало розведення великої рогатої худоби. Вирощували також овець, кіз, коней, свиней. Полювання на диких кабанів, оленів, рибальство та бортництво мали допоміжне значення.20

Жашківщина в часи Русі

Розвиток господарства, зростання кількості міст як економічних і політичних центрів, воєнні походи, об’єднання слов’ян у великі союзи-князівства створило передумови для виникнення на межі VIII—IX ст. східно-слов’янської держави Київської Русі.

Давня Русь була однією з найбільших тогочасних держав Європи. Вона охоплювала територію від Балтики до Руського (Чорного) моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Територія, на якій знаходиться наше місто, безпосередньо входила до її складу, хоча в різні часи вона опинялася на південному кордоні, що мало сильний вплив на населення, яке там проживало.

На території Жашківщини були знайдені тогочасні знаряддя праці: наральники, залізне окуття до заступа, гарпун для ловлі риби, стремена, зброя: наконечники списів та стріл, залізна бойова сокира, фрагмент меча. Крім цього були знайдені прикраси: ґудзики-бубонці, бронзові перстні, пряжки, ґудзики. Ці знахідки експонуються в місцевому музеї. З цього можна зробити висновок, що населення, яке тут проживало займалося землеробством та було переважно слов’янським.

Але життя тут не було спокійним та мирним через постійні набіги з півдня печенігів, а згодом і половців. Тому для захисту від кочівників будувалися величезні фортифікаціїні споруди — вали та рови, що мали протяжність сотні кілометрів. Деякі з них були побудовані ще давніми слов’янами, також їх будівництво не припинялося і за часів Русі. Особоливо активно вони споруджувалися за правління Володимира Святославовича та Ярослава Володимировича. Про один із таких валів поблизу Жашкова пише українська письменниця Докія Гуменна у своїй книзі «Дар Евдотеї», вона його називає «трояновим» валом.21 Але якщо дивитися на карту розповсюдження як Траянових, так і Змієвих валів, то наша територія до неї не входить. Але з огляду на те, що наша місцевість протягом багатьох віків зазнавала нападів кочівників цілком можливо, що деякі укріплення все ж могли існувати, але які досі не вивчені.

На початку ХІ ст. на місце печенігів прийшли тюркомовні кочові племена торків, або огузів (узів). Вони ставали на службу до київського князя і стояли на охороні південних кордонів від нападу половців, хоча існували випадки, коли вони самі грабували місцеве населення, що було досить частим явищем. Через це руські князі здійснювали проти них каральні походи.22 Торки проживали на наших землях до ХІІІ ст., після монголо-татарської навали більша частина з них загинула, а решта асимілювалася з місцевим населенням.

Про перебування торків на нашій території свідчать перш за все назви річок (гідронімів) Гірський Тікич та річка Торч, саме на останній безпосередньо розташовується місто Жашків та села Скибин, Сорокотяга, Литвинівка та Леміщиха.

В період феодальної роздробленості наша територія входила до складу Київського князівства. Після монголо-татарської навали землі цього та інших князівств увійшли до одного із західних володінь Золотої Орди. Монгольське панування на нашій землі продовжувалося до середини XIV ст. В цей час Золота Орда сильно ослабла через міжусобиці і цим скористалися Литва та Польща, які розпочали наступ на землі колишньої Київської Русі. Після того, як влітку 1362 року литовсько-руське військо розгромило татарські війська на річці Сині Води, Київщина та інші землі остаточно відійшли до Литви. На перших етапах руські землі мали широкі права та автономію, це продовжувалося до 1385 року, коли було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. З цього часу розпочинаються соціальні, національні та релігійні утиски населення, які з часом будуть лише посилюватися. З процесом зростання феодального землеволодіння відбувається поступове закріпачення селян. В середині XV ст. відбувається повна ліквідація автономії українських земель, які згодом перетворилися на воєводства. Наша територія відносилася до Брацлавського воєводства, яке після Люблінської унії 1569 року відійшло до Речі Посполитої. Розпочався новий період, який характеризується колонізацією українських земель; полонізацією, окатоличенням та закріпаченням населення, що стало причиною селянських повстань у наступні роки.

Балко Богдан Олександрович

Науковий співробітник Жашківського історичного музею

1 Археологическая карта Киевской губернии : (прил. к XV т. "Древности") / В. Б. Антонович; Императ. Моск. Археол. О-во. – Москва: Тип. М. Г. Волчанинова, 1895. – С. 78-80, 128.

2 Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П. П. (керівник авт. колективу) —К.: Либідь, 1994.—Кн. 1 — С. 45.

3 Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005. — С. 111-113.

4 Стефанович В. А., Диденко О. П. Археологические памятники Уманщины. — Т. 1. — Умань, 1968 // Науковий архів Інституту археології НАНУ. — Ф. 12, № 569. – С.26.

5 Xрабан Г. Ю. Археологічні пам'ятки заходу Черкаської області, виявлені вчителями 1963 р. // Науковий архів Інституту археології НАН України. — 1963 / 16—5. – С.17.

6 Xрабан Г. Ю. Археологічні пам'ятки крайнього заходу Черкаської області. — Ч. 1 — 2. — Щоденник розвідок за 1962 р. // Науковий архів Інституту археології НАН України. — 1962 / 18. – С.8.

7 Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П. П. (керівник авт. колективу) —К.: Либідь, 1994.—Кн. 1 — С.65.

8 Там само. - С.63.

9 Артеменко И. И. Раскопки курганов в Черкасской области / И. И. Артеменко, В. М. Левченко // Археологические открытия 1980 года. – Москва, 1981. – С. 225.

10 Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005. — С. 195-197.

11 Докія Гуменна. Дар Евдотеї. — Т. 1 — Торонто, 1990. — С. 41.

12 Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005. — С. 204.

13 Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П. П. (керівник авт. колективу) —К.: Либідь, 1994.—Кн. 1 — С.100-103.

14 Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005. — С. 239.

15 Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П. П. (керівник авт. колективу) —К.: Либідь, 1994.—Кн. 1 — С.144.

16 Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005. — С. 350-352.

17 Там само. - С. 374-381.

18 Сымонович Э.А. Могильник Сабадаш-Охматово в Среднем Поднепровье // Могильники Черняховской культуры. — Москва, 1988. — С. 164-167.

19 Бойко О. Д. Історія України : навч. посіб. — К., 2008. — С. 34-36.

20 Король В. Ю.. Історія України: навч. посіб. — К., 2008. — С. 29.

21 Гуменна Д. Дар Евдотеї. — Т. 1 — Торонто, 1990. — С. 50.

22 Толочко П. П.. Кочевые народы степей и Киевская Русь. — СПб. : 2003 — С. 67-68.