Давні зв’язки поєднували Крим і Україну. Економічні і соціальні відносини з Кримом встановилися ще у Х столітті, коли  князь Київський Володимир Святославович у Корсуні провів обряд свого хрещення, поширивши таким чином християнство  не тільки по всій Русі, а й серед кримського населення. Нашестя монголо-татар пригальмували дальший розвиток цих відносин.

Після розпаду Золотої Орди утворилося Кримське ханство. У ХV ст. воно потрапило у залежність від Туреччини. Відносини між Україною і Кримом стають  все міцнішими, хоча не завжди приязними і щирими. Більш дружніми вони стали, коли становище України і Криму стали схожими: перша потрапила в залежність Польщі, а Крим вже давно був васалом Туреччини. Запорозькі козаки прагнуть розвивати дружні стосунки з Кримським ханством в боротьбі з польськими  поневолювачами, а згодом і з російськими узурпаторами. І запорожці, і Гетьмани України прагнули забезпечити мирні стосунки з Кримським ханом. Так гетьман  Іван Виговський при укладанні у 1658 році Гадяцького договору домагається у Польщі ввести статтю, яка забезпечувала йому "бути в дружбі з ханом кримським".

Гетьман І. Самойлович добивається від Росії включення в Бахчисарайський мир з Туреччиною 1681 року положення про можливість збереження дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством. Такі ж дружні висловлювання робили і кримські татари, і хан.

Проте Москва була проти розвитку таких відносин між Україною і ханством, вона вже давно виношувала плани загарбати Крим і тому  всіляко перешкоджала мирним стосункам Запорожжя і Криму. Гетьману І.Мазепі було наказано: "А миру запорожцам с Крымом никогда не иметь, и остерегаться того накрепко, чтобы из малороссийских народов в Крым с торгами, запасами и всякой живностью не ездили и лошадей в Крым не продавали".

Проте запорожці  не підкорилися царському указу і в покарання Петро І послав війська на  Січ у травні 1709 року. Січ була зруйнована.  Проте це не залякало козаків. Навпаки, вони у відповідь вийшли з-під протекторату Росії і уклали  союз із Кримом, що й було затверджено Прутським мирним договором 1711 року.  Взагалі, татари більш прихильно ставилися до запорожців, ніж до Росії.

Після сумнозвісного Договору Богдана Хмельницького з Москвою у 1654 році татари інколи брали участь у воєнних діях  на боці Польщі проти московсько-козацького війська. І якщо  татари потрапляли в полон до московитян, вони  слізно просилися передати їх в полон до козаків. В московському полоні татари зазнавали жорстоких знущань і катувань.       Запорожці в цих випадках поступливо йшли на обмін або викуп, або й взагалі просто повертали їх. В свою чергу  кримський хан поступав відповідно.

Щоб швидше здійснити свої плани щодо загарбання Криму Росія вдавалася до найпідліших методів та авантюр. Вона всіляко намагалася посварити народи Криму і Запорожжя, від’єднати Туреччину від Криму,  добре розуміючи, що перемогти Туреччину без підтримки Запорозької Січі Москва не спроможна.  І ось посланець Катерини ІІ  прибуває до Криму і намагається переконати хана стати незалежною від Туреччини державою, а Росія  в цьому допоможе. Погрозами і провокаціями Росія таки добилася поступливості хана, і в 1772 році він підписав договір, який проголошував « союз, дружбу и доверенность между Россией и Крымским ханством».  Росія запевняла, що не буде втручатися у справи ханства, а разом з тим змусила хана порвати стосунки із Запорізькою Січчю. Крім того, Росія добилася права тримати свій флот і армію в Криму нібито для захисту татарської незалежності.

Дізнавшись про цей договір, турецький дипломат Ресії Ахмет ефендій застеріг, що Росія бажає  вчинити з Кримом так, як вчинила з Україною. В свій час московський цар також обіцяв Б.Хмельницькому не втручатися у внутрішні справи, як і тепер Кримському хану: «Все татарские народы… имеют быть признаны вольними и совершенно независимыми от всякой посторонней власти… и Российский двор не имеет вступаться во внутренние дела ни под каким видом…».

Добившись проголошення незалежності Криму від Туреччини, Росія позбавила Крим  і від іншого союзника  - Запорозької Січі, знищивши її  в 1774 році. 

8 квітня 1783 року Катерина II підписала маніфест про включення Криму до складу Російської імперії. Почалося масове виселення татар. Імперський уряд Росії чинив постійний тиск на кримських татар. Був розроблений план заселення Криму росіянами і українцями: «… спросить вольницу из донских казаков и из малороссиян, кто в Крыму жить пожелает, где отвести им также удобные места для хлебопашества, или для рыбной ловли…». Значна частина татар змушена була емігрувати до  Туреччини.   Застосовуючи метод «кнута и пряника» Росія стала заселяти опустілі  кримські села. Але коли переселенці,  зігнані хто нагайкою, а хто медяником, побачили неродючі землі, вони масово стали повертатися в свої краї.     Якщо до загарбання півострова там проживало 400 тис осіб, то через кілька місяців залишилося 140 тис. населення.                                 

Російські завойовники знищували національну духовність татар: тисячі старовинних рукописів і книг були спалені як «вредные для общества», за період з 1804 по 1914 р. р. кількість мечетей зменшилося з 1556 до 729.

Європейські держави виступили проти Росії і вона, щоб виправдати своє загарбання заявила, що  хоче цивілізувати місцеве «дике» населення і навіть запросила їх представників подивитися на російську «цивілізацію» в Криму.  Для цього імператриця наказала графу Г. Потьомкіну терміново  розбудувати край, через який будуть проїжджати іноземні особи.  Проте для цього не було ні грошей, ні можливості, ні часу. Тоді винахідливий фаворит цариці наказав збудувати декілька будинків поблизу доріг, а вдалині спорудити макети будинків. Так з’явився вислів «потьомкінські села».

Надаючи  різні пільги переселенцям, російський уряд намагався заселити Крим переважно росіянами, щоб витіснити корінне населення, проте, виходячи із ситуації що склалася, уряд змушений був дати згоду на переселення на півострів також українців без обмежень. Таким чином, наприкінці ХІХ ст. в Криму проживало вже понад 40 % українців.

Події 1917 року змінили політичну ситуацію на півострові. Повіривши в облудну заяву В. Леніна про право народів і націй на самовизначення та скориставшись Зверненням Ради Народних Комісарів до всіх мусульман Росії  і Криму, в якому говорилося про  їх право «влаштовувати своє національне життя вільно і безперешкодно», кримські татари в грудні 1917 року  зібралися на Курултай, обрали Кримськотатарський уряд  і проголосили про відокремлення від Росії. Це перелякало більшовицький Петроград, Кримськотатарський уряд оголошується «контрреволюційним, що тримається виключно на підтримці Центральної Ради і української контрреволюції». Із застосуванням військ уряд було заарештовано.

Навесні 1918 року в Крим заходять німці. Влада в Криму неодноразово змінюється. У квітні 1919 року встановлюється радянська влада, яка утворює Кримську Радянську Соціалістичну  Республіку в складі РСФСР. Уряд очолив брат В. Леніна Дмитро Ульянов. Потім в Крим прийшов Денікін, Врангель. Після їх вигнання з півострова у листопаді 1920 року тут остаточно встановлюється радянська влада. Більшовики застосували жорстокий терор в боротьбі з «буржуазними елементами». В грудні В. Ленін з приводу цього писав: «Наприклад, в Криму зараз 300 000 буржуазних елементів. Це  -  джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, всілякої допомоги капіталістам». Більшовики зрозуміли ленінський натяк  і за короткий час населення зменшилося на 300 000.  Терор і репресії проти татар радянська влада  проводила  в 1930-х та в 1944-у  роках.

У жовтні 1921 року голова РНК В. Ленін і голова ВЦВК М. Калінін підписали постанову про утворення Кримської АРСР у складі РРФСР. Статус автономної  республіки мало чим відрізнявся від статусу області і, зрештою, у 1945 році Кримська АРСР стала Кримською областю у складі Російської федеративної республіки. 

Економічні зв’язки між Україною і Кримом дещо погіршуються, проте не припиняються. Україна завжди приходить на допомогу у важкі часи. Наприклад, коли кримчанам загрожував голод у 1919 році, з України негайно надійшла допомога: 420 тисяч пудів борошна, 109 вагонів цукру та інших продуктів. З часом географічне положення України і Криму визначили їх відносини: економічні і  соціальні зв’язки зміцнювалися. Керченський залізорудний басейн підпорядковано Донецько- Криворізькій вугільно-металургійній базі, Сімферопольське відділення залізниці з залізничним вузлом Джанкой входить до мережі Донецької залізниці. Автошляховий зв’язок переходить до спільного управління України і Криму. Продукти харчування, товари легкої промисловості, електроенергія, вода також надходять з України. Таким чином, майже вся інфраструктура  Криму переходить під опіку України. Незважаючи на такі приязні стосунки, Москва поступово витісняє українців з Криму: видаляє їх з органів влади, при утворенні національно-територіальних районів не рахується з українським населенням. Наприклад, якщо в 1930 році був, крім 1 єврейського, 5 татарських і 9 російських, був лише 1 український район, то в 1935 році при новому районуванні не стало жодного українського.

Проте, всупереч усьому зв’язки між Кримом і Україною не послаблюються. Особливо відчутною стала допомога Криму у післявоєнні роки, коли у відбудові півострова Україна взяла найактивнішу участь. Українські вчені створюють каменедробильні машини і передають Криму, «Укрводбуд» розпочинає будівництво Сімферопольського і Старо-Кримського водосховища, Північно-Кримського каналу, українські промислові підприємства співпрацюють з Кримськими, до Криму надходить промислова продукція, продукти харчування. 

Проте виникали і проблеми, адже Україні потрібно було піднімати і свою економіку. Неузгодженість та перепони, що створювала Росія, відразу відбивалося на матеріальному становищі населення Криму.  Це викликало незадоволення не тільки простих мешканців, а й керівників краю, які  й апелювали до Кремля з певними вимогами. Наприклад, голови Сімферопольської і Севастопольської міських рад зверталися до Ради Міністрів Росії від імені населення з вимогою припинити хаос в управлінні Кримом і приєднати його до України. 

1954 рік став роком історичних змін у долі Кримського півострова.    Цього року Крим було передано Українській Радянській Соціалістичній республіці.  З цього приводу ширяться багато чуток, особливо з боку Росії, що Крим подарував Україні М.С. Хрущов, перебуваючи чи то в доброму настрої, чи в п’яному стані. Але коли детально вивчити передумови і процес передачі, можна зробити висновок, що це був швидше тягар для України, ніж подарунок.                 Після багатьох нарікань з Криму до російського керівництва  М.С. Хрущов, тоді Перший секретар ЦК КПРС, несподівано без попередження,  у 1953 році відвідав Кримську область. Те, що він побачив тут вразило його: внаслідок депортації у 1944 році татар, вірмен, німців, болгар, греків, півострів став пусткою, залишилося 500 тисяч населення (для порівняння – зараз в Сімферополі  360 тисяч чол.), порівняно з 1940 р. площа садів зменшилась на 6 тис. га,  середній урожай зернових складав 3,9 ц/га. Нові переселенці не могли призвичаїтись до господарювання на безводній і малородючій кримській землі.

Можливо, це і прискорило вирішення долі Криму, але ще раніше Рада Міністрів РРФСР  прийшла до висновку про доцільність «передачі Кримської області до Української  РСР».      Дотримуючись законності процедури у вирішенні цього питання далі події розвивалися так. Рада Міністрів передала свою пропозицію до Президії Верховної Ради РРФСР, яка своєю Постановою висловила згоду.  У відповідь Президія Верховної Ради УРСР розглянула подання Президії Верховної Ради РРФСР і подякувала Росії «за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу» і навзаєм пообіцяла, що Україна «подбає про дальший розвиток і процвітання народного господарства Криму».

І ось 19 лютого 1954 року відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні  від Росії  -  голова Президії Верховної Ради РРФСР М.П. Тарасов, заступник  Голови Ради Міністрів РРФСР В.О. Маслов, секретар Президії Верховної Ради РРФСР І.М.Зимін, від Української РСР  -  Голова Президії Верховної Ради УРСР  Д.С. Коротченко, перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР  М.С.Гречуха, секретар Президії Верховної Ради УРСР В.С.Нижник. Від Кримської області були присутні голова виконкому обласної ради та голови виконкомів міст Сімферополя та Севастополя.

Виступаючі М.П. Тарасов, Д.С. Коротченко, Ш. Рашидов, М.М.Шверник, К.Є. Ворошилов одностайно підтримали рішення Російської Федерації передати Крим Україні. В газеті «Радянська Україна» від 27 лютого 1954 р. було надруковано Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. 19 лютого 1954 р.», в якому, зокрема, зазначалося: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близкість і тісні господарські і культурні зв’язки…».  Отже, як бачимо, ніякий це був не  подарунок Хрущова.

Але і це ще було не все. Остаточне рішення, яке поставило б крапку у законності передачі мала прийняти  Верховна Рада СРСР.  26 квітня 1954 року перша сесія Верховної Ради СРСР четвертого скликання затвердила Указ і водночас прийняла рішення про внесення відповідних змін до статей 22 і 23 Конституції СРСР.

Українська республіка взялася, чи, вірніше, продовжила інтенсивне відродження сільського господарства, розпочалося будівництво оздоровниць та благоустрій курортів, було розроблено  проект будівництва залізниці, яка з’єднувала би Сімферополь з Ялтою.   Міністерство  шляхів запланувало відновлення портів, зведення морських вокзалів в Ялті та Феодосії, побудову портових пунктів у курортних місцевостях Південного берега Криму. Подоланню глибокої кризи в економічній та соціальній сферах півострова слугував «План заходів щодо господарської роботи у Кримській області», затверджений 16 липня 1954 р. на засіданні Президії ЦК КПУ.

Проте головна проблема Криму  -  вода. В 1961 році розпочалося будівництво Північно-Кримського водоканалу, і вже у 1963 році  було відкрито першу чергу каналу.  Потім була друга, третя черга. Швидкісними темпами канал будували понад 10 тисяч будівельників, переважна більшість яких були українці.  Канал протяжністю понад 400 км починався з Каховського водосховища, при спорудженні якого було затоплено 500 населених пунктів та 100 тисяч гектарів родючого чорнозему, 50 тисяч українських сімей змушені покинути свої домівки.   Вода із Дніпра прийшла в міста Сімферополь, Севастополь, Судак, Феодосію і Керч.

Завдяки каналу була створена зрошувальна система. Малородюча кримська земля ожила, зазеленіла. Почали вирощувати рис, започаткувалося риборозведення, закладалися садки і виноградники там, де їх раніше не було, врожайність зернових зросла у 4-5 разів, збільшилось поголів’я ВРХ.  Була побудована найбільша в світі тролейбусна лінія Сімферополь – Ялта, яку будували понад 80 підприємств України.  Значно збільшився потік туристів, поліпшилася галузь охорони здоров’я, Крим став  здравницею не тільки України, а й усього Радянського Союзу.

Якщо в 1961 році Крим відвідало близько 2 млн туристів, то в 1988 році їх вже було понад 8 млн. Крим стали заселяти росіяни, особливо інтенсивно у 1970-х роках.

Напередодні  розпаду Радянського Союзу Росія проголосила про свою незалежність Декларацією на 1-му з’їзді народних депутатів РРФСР 12 липня 1990 року. Україна прийняла Декларацію про  державний суверенітет 16 липня 1990 р.

Відразу, особливо після розвалу СРСР, почалися спроби знайти в акті передачі Криму порушення норм міжнародного права з тим, щоб повернути півострів Росії.  Спочатку Москва взялася за Севастополь. В  1992 році до з Москви до Севастополя прибула делегація для перевірки дотримання умов базування російського Чорноморського флоту, два представники були і з української сторони. Після кількох зустрічей і  перемовин глава російської делегації Є. Пудовкін в одному з інтерв’ю заявив: «Этот славный город (Севастополь  -  О.Т.) был, есть и будет базой российского флота… Поэтому  Украине следует подумать о новом месте дислокации для своих кораблей».  Проте Україна не думала ні про Севастополь, ні про загрозу втрати місця базування своїх кораблів, і Криму загалом. Навіть тоді, коли в Криму була створена громадська політична організація проросійського спрямування «Фронт національного порятунку». 

В той час як українська владна верхівка протягом всіх років з набуття незалежності була зайнята собою в боротьбі за право « робити добро Україні» Москва невтомно працювала над ідеєю повернення Росії «исконно русской земли»  -  Криму. Яка це вічно російська земля  -  ми вже знаємо.

                                                                                                О.Тютюнник