Минуло 70 років з того часу, як на українських землях востаннє гриміли гармати. Та майже рік тому в наш дім прийшла непроханна гостя: дика, неоголошенна, братовбивча війна, яка кожного дня випробовує на мужність найкращих, найдостойніших синів України. Ми називаємо їх просто – Герої.

     Серед цих Героїв є чимало і наших земляків. Жашківчани Віталій Кравченко та Володя Павлюк різними шляхами потрапили на війну. Віталій пішов добровольцем в так звану зону АТО, а Володю мобілізували під час третьої хвилі часткової  мобілізації. Після навчань хлопці у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади були відправлені на Схід. Їхня бригада несла оборону на блокпостах в м. Біловодську, потім в м. Макарові - на блокпосту “Сталінград” (так його назвали самі бійці через постійні обстріли і великі людські втрати), далі був блокпост в смт. Чернухіно, де Віталій отримав перше поранення. 

     Легко не було ніде – побутові незручності, цілодобові обстріли, в перервах між якими копали окопи та облаштовували бліндажі, вороже налаштовані місцеві жителі, від яких можна було чекати чого завгодно, невизначеність, відчай впереміш з радістю, що ти ще живий.

     Останнім пунктом призначення, звідки потім відбули у відпустку додому, було с. Нікішино, яке майже з усіх сторін оточували бойовики. В основному то були найманці-чеченці, яким у винагороду за кожного рядового солдата обіцяли 1000 доларів, за офіцера – 5000, за знищену бойову техніку – 25 000, тому підбити танк для них було чи не першочерговим завданням.

     Обстріли тривали цілодобово, з перервами в 30 хвилин. Місцеве населення, залишивши все добро: будинки, господарство, втекли в “Расєю”. Лише одну родину, яка жила в льоху і була виявлена солдатами, евакуювали на територію України. Тут, як кажуть хлопці, кожного дня були втрати (“вантаж 200”, “вантаж 300”). І саме тут, в Нікішино, Віталій отримав друге поранення. За 30 метрів від їхнього блокпосту працював кулеметник. Віталій вхопив ручний реактивний протитанковий гранатомет або просто “муху”: “Знайшов гніздечко і полетів “сокіл”. Хотів підібратися поближче і добити, та не встиг. Ворожа куля прострелили ногу вище коліна. Врятував Віталія ніхто інший  як бойовий побратим – Володя Павлюк, який був єдиним хто наважився підібратися до нього і надав першу медичну допомогу. А потім, під прикриттям кулеметника Безшийка Дмитра разом з лікарем витягнули Віталія із поля бою. Далі був госпіталь, де він почув у свою адресу такі слова : “Краще б ти вмер! Стріляєш там по наших хлопцях”. Окрім цього у Віталія – осколкові поранення кисті рук, численні сліди від дрібніших осколків на обличчі, контузія.

     Не оминуло поранення і Володю. Під час одного з обстрілів він намагався пробратися до “шайтан труби” (реактивного піхотного вогнемета), щоб дати відповідь ворогу й отримав осколкове поранення.

     Ось завдяки таким Героям була здобута перемогу і у Другій Світовій війні. Різниця лиш в тім, що тоді людей за їхню відвагу і героїзм нагороджували медалями, орденами, присвоювали звання. А нині ситуація така, що ці Герої, особливо ті, які добровільно, без примусу пішли на війну – беззахисні перед бюрократичними жорнами, які мусить пройти кожен, для отримання хоча би статусу учасника бойових дій. Непоціновані Герої неоціненної України!

     Насамкінець, хочеться подякувати їм, нашим Героям: “Спосибі Вам хлопці,за Вашу мужність, відвагу, самопожертву. Саме завдяки Вам на вулицях нашого міста – мир і спокій!”.

     Слава Героям!  

P.S. 7 лютого 2015 року старший солдат Віталій Олегович Кравченко загинув під час виконання бойового завдання на взводному опорному пункті в результаті мінометного обстрілу.

Солтисюк Ю. М.