Через колючі терни нової радянської доби пролягав шлях Докії  Гуменної у літературу. Вигнана долею з рідного краю,  забута своїм народом, вона виринає з мороку тих сірих плям, якими так густо вкрита історія нашої України.  

«Докія Гуменна авторка великої прози за обсягом, за мистецьким досягненням займає тепер визначне місце в літературі поза Україною і значне місце в загальному творчому процесі української культури. Якщо говорити про загальну цілісність письменницького і мовнотворче надбання Д.Гуменної,  то у своїх творах вона так збагатила і далі збагачує стан української мови,  що її твори треба було б рекомендувати в школі кожному учневі й студентові,  як щоденну шкільну та позашкільну літературу при вивченні української мови». 
Так писала професор Олександра Копач у 1981р. про літературну творчість письменниці з Черкащини.

Народилася Докія  Кузьмівна Гуменна 7 березня (за н. с.) 1904 р. в Жашкові, тоді глухому провінційному містечку Київської губернії. Її батько Кузьма Гуменний, не маючи бажання працювати біля землі, тримав шинок,  невеличкий магазин і водночас пристрасно любив музику  (сам робив музичні інструменти і майстерно грав на них)  і книжку.  Любов до  книги від батька передалася Докії   і, освоївши грамоту початковій школі,  вона жадібно читає книги, які є в домашній бібліотеці. Спочатку це були дитячі книжечки,  а потім і «дорослі»: Т. Шевченко, М. Вовчок, Квітка-Основ'яненко,  І. Котляревський. 

Середню освіту Докія продовжувала здобувати в педагогічній школі в Ставищах. Тут для неї відкрилася сторінка нового життя. Молодь, друзі, нові враження і захоплення, талановиті вчителі, що виявили літературний хист у дівчини, залишили глибокий слід у її житті.  І цей період навчання Докія у своїх біографічних спогадах назвала Ставищанською розкішшю. Після закінчення  педшколи Докію не полишають мрії про дальше навчання.  Проте складність подій, що відбувалися в той час в  Жашкові, здавалось би,  не сприяли здійсненню дівочих намірів. Батька оголосили нетрудовими елементом,  в діда відібрали землю, обклали податками.  Т й мати перечила доньці: нема за що вчитися.  Але всупереч усьому Докія пішки вирушає до Києва і там,  успішно склавши перший іспит, стає студенткою Київського університету,  перейменований згодом на Інститут Народної Освіти.

У Києві Докія з головою поринає у культурно-просвітницьке життя столиці, відвідує засідання археологічної комісії, буває на літературознавчих зібраннях, слухає виступи С.  Єфремова, М. Драй-Хмари, М.Рильського, М. Зерова, Т.Осьмачки, П. Тичини, співає в хорі Вериківського.  Згодом створюється в Києві письменницька селянсько-батрацька організація «Плуг»  і пролетарсько-робітнича «Гарт».  Докія вступила до «Плугу»  і з цього часу вона  -   постійний відвідувач щонедільних плужанських зборів. 

Перший друкований твір Докії Гуменної з'явився в журналі «Сільсько-господарський пролетар»  № 5, 1924 року. Це був нарис «У степу»  і на обговоренні в «Плузі» знайшов схвальний відгук. 

Літературне життя все більше захоплює Докію. Вона не пропускає жодного письменницького зібрання, літературного читання.  Особливо популярними були вечори, влаштовані  Академією Наук,  на яких виступали відомі письменники і поети. 

«Публіка на ці виступи летіла хмарами,  -   згадує  Докія,  -   і то власне задля Косинки. Він мав особливий дар.  Читав свої новини так, як ніхто.  Це був справжній духовний банкет  -   чути, як Косинка читає свою ще ніде не друковану новелу.  Я боялась пропустити хоча одне слово.  Новели були скромно малі  розміром і становили  викінчену цілісність. Косинчине  читання було вершком  майстерности,  чудо мистецького читання, магія». 

Після закінчення  ІНО  Докія залишаються в Києві,  заробляє на прожиття перекладом  з російської, французької,  пише свої твори.  Навесні 1929 року за відрядженням «Плуга»  вона їде в подорож по Україні,  як написано в посвідченні  «для всебічного вивчення життя і побуту сільгоспкомун і колективів».  Не побачила вона в степовій Україні грандіозних успіхів революції: «Де б я не  заходила на перепочинок,  всюди не  було чого їсти. Хліба нема!  і до хліба нема!  Єдине, можна було ще купити молока.  Хліб «викачали», щоб їх день і ніч качали, забрали й останнє…  голод !  Ще й облігаціями доконують…  Привид голоду вже заглядав у вічі». 

Свої враження від подорожі Докiя виклала у нарисах під назвою «Листи із степової України».  Спочатку схвальні відгуки змінилися на нищівну критику.  Її звинувачували в наклепі  на радянську дійсність,  назвали глитайським агентом, диверсанткою в літературі, «рупором  дрібної буржуазії, куркульською провокаторкою».  З критичною статтею виступив письменник Федір Гладков в газеті «Известия»,  генеральний секретар ЦК ВКП(б)  Косіор, процитувавши «Листи»,  підсумував,  що «нам потрібні такі партійні керівники,  які стежили  б за культурним і політичним розвитком письменника,  скеровували б  його роботу». 

Все рідше  беруть до друку твори Гуменної,  проте за сприяння Сергія Пилипенка керівника «Плугу», редактора багатьох видань, видаються окремими брошурами нарис «Стрілка коливається»,  повість «Кампанія».  В рецензії на останню було дано оцінку: «замаскований наклеп на партію,  на пролетаріат, на радгоспне будівництво, на цілий процес соціалістичної реконструкції». 

Настали часи розгрому української літератури. Піддається гонінню С.  Пилипенко, заарештовані Косинка, Плужник,  Влизько, Фальківський, застрелився  Хвильовий. Критикана твори Гуменної,  що зрідка з'являються друком, не припиняється, а згодом її виключають із спілки письменників. 

В роки війни з окупованого Києва Докія  переїздить до Львова, а потім через переселенські табори опиняються в Зальцбурзі.  Тут вона працює над романом «Діти Чумацького шляху», перші три  книги якого вийшли друком в Мюнхені а четверта в Нью-Йорку. Переїхавши до США,   Докія Гуменна стає членом спілки українських письменників «Слово».  Про цей роман Юрій Шевельов писав:  «Роман Докії Гуменної  «Діти Чумацького шляху»,  однієї  з чільних представниць сучасної української прози,  становить собою велику культурну цінність…  Роман змальовує наступ більшовизму на український народ.,  взятий письменницею в двох  головних паралельних планах:  колективізація українського села і ліквідація «куркульства»  (багатших селян)  з одного боку,  процес  винищення української культури з другого… («Українські вісті», 28.ІУ.1996, № 17). 

З-під пера письменниці виходить твір  «Минуле пливе в прийдешнє»,  який розкриває далеку минувшину України з ІУ – УІ  тисячоліття до наших днів.  Повість «Небесний змій», за словами авторки,  постала на основі монографії «Кам'яна могила» авторства найвидатнішого дослідника археологічних пам'яток в Україні  М. Рудинського. 

Працюючи в жанрі міфології, звертаючись до прадавніх часів історії України, Докія  Гуменна  написала ряд творів: «Родинний альбом»,  «Велике цабе»,  «Епізод із життя Европи Критської»,  «Благослови, мати!»,  «Прогулянка алеями мільйоноліть»,  в яких,  на основі дослідження істориків, археологів, етнографів авторка прагне віднайти  джерела історичного існування української людини,  її ролі в розвитку людства. 

Іспитом пам'яті названа Докія Гуменна свої спогади,  викладені у двотомнику  «Дар Евдотеї».  Це розповідь-сповідь власних вражень і переживань під впливом тих разючих змін,  що відбувалися в роки радянської дійсності.  Це і становлення української літератури, і її повне винищення. 

Маючи змогу на далекій чужині виконати,  за висловом  Докії  Гуменної,  її видавничу програму,  письменниця сама стала   жертводавцем своєї видавничої справи.  Проте,  за тими кільканадцятьма тисячами доларів, витрачених на друкування своїх творів,  вона не жалкує. В одній із   Нью-Йоркських газет  Д.Гуменна писала: «І так,  не зоглядівшись,  я стала меценатом нашого літературного процесу на чужині…  Що ж !  Вже три тисячі років тому сказано:  людина родиться і вмирає гола.  І  чого тільки не робиться в поклон її Величності Істині- слову?!  А я її віддана слуга («Народна воля», Скрентон, 15. 0 9. 1989 р.). 

В листах до Жашківського  історичного музею наша землячка писала: «Це ж я, попавши до Америки,  мусіла видавати свої праці своїм коштом… Ніхто мені не наказував, що я хочу писати та друкувати,  ніхто не вимагав, що і як писати, себто  якоїсь «ідеології»…  Що я думала і писала, то була моя внутрішня потреба, аж ніяк не на замовлення, словом -  те, що було заборонене й замуроване на рідній землі. Я не нарікала і не нарікаю, бо я виконувала своє власне хотіння і це -  моя моральна оплата. 

Померла Докія Гуменна на 93-у році життя 4 квітня 1996 року. Похована на українському цвинтарі Бавнд  Брук в Нью-Йорку. А в Жашкові на вшанування пам'яті письменниці на вулиці, де вона жила, встановлено меморіальну дошку. 

Тютюнник О. Й.